Серед наших працівників є багато людей, які стояли у витоків розвитку обласної служби зайнятості.
«Після навчання в Київському інституті народного господарства, де я здобула вищу освіту за спеціальністю «статистика», я пішла працювати на Черкаський 125-ий авторемонтний завод Міністерства оборони України. У 1993 році я почала працювати в Черкаському міському центрі зайнятості економістом», - розповідає нинішня працівниця Черкаського обласного центру зайнятості Наталія Михайлівна Степаненко.
Закономірно, що напередодні 31-ої річниці з дня утворення Державної служби зайнятості, жінка пригадала, як усе починалося: «На початку 90-х до служби зайнятості зверталося дуже багато людей. У фахівця був журнал, куди він записував кожен прийом громадян та самостійно формував історію пошуку роботи безробітного. Вакансії від роботодавців приймали на невеликих звітних бланках, або ж записували на листках паперу. А статистичний облік безробітних вівся в особистих записах. У кожного були свої помітки, які потрібно було в кінці дня перерахувати. У центрі зайнятості був лише один комп’ютер, за яким працював фахівець, який завжди любив наголошувати, що зовсім скоро всі працівники повинні будуть опановувати цю «чужорідну» техніку. Я особисто не могла навіть цього уявити і повірити, допоки це не стало реальністю. Ще одним цікавим фактом було те, що на посаду диспетчера, тобто фахівця, який першим зустрічає безробітних, не можна брати жінку. Вважалося, що ця робота досить кропітка та вимагає чоловічої витримки. Такий стереотип існував допоки на цю посаду не прийшла працювати вольова жінка – Любов Бершадська. Нині вона працює в Державному центрі зайнятості на посаді директора Департаменту».
Згодом Наталія Степаненко перейшла на посаду заступника начальника відділу. Професійний шлях у службі продовжила в Черкаському обласному центрі зайнятості вже у відділі статистики та аналізу ринку праці.
Від нашої працівниці ми дізналися, що з 2015 року її сім’я займається волонтерською діяльністю та допомагає нашим воїнам. Волонтерська група «Черкаські павучки» раніше збиралися вдома у Наталії, щоб спільними зусиллями зробити добру справу – сплести маскувальні сітки для військової техніки та інших потреб. Пізніше додалося прагнення допомагати безпритульним тваринам, зокрема тим, що перебувають у місцевому притулку «Друг».
Ще в юному віці Наталія закінчила курси з рукоділля. Любов до прекрасного залишилася і в дорослому житті.
Наталія пригадує: «Як я була маленькою, - дивилася, як мама в’яже рукавички, а згодом я вже навчилася в'язати навіть светрики».
Сьогодні онуки із захопленням спостерігають за тим, як бабуся вміло і швидко може зв’язати їм приємні і теплі подарунки.
В'язання та вишивання – це вже певна традиція по жіночій лінії у родині Наталії. ЇЇ дочка та онука теж захоплюються цим ремеслом, а спільні ідеї обговорюються у затишному родинному колі.